Я якось бачила один предивний сон.
В ньому вмирали всі хороші люди...
(Ні! Я при глузді! Це всього лиш сон)
Проте дослухайте... Так от, про що я...
"Люди..
Вони вмирали і злітали в небо,
А на землі лишались хижаки
Жорстокі, вони нищили планету,
Що бачили, лишаючи собі.
Вони не мали наміру миритись,
Що щось на світі ще не в їх руках
Не думали, що має залишитись
Хоч щось... Все нищили у прах..
Відтоді світ цілком був в їхній владі
І сонце, й небо, й трави, і вода...
Місяць на прив*язі, і квіти, мов в засаді,
Під грунтом зникли... темрява зійшла..."
А вранці світ нітрохи не змінився.
Хоч сонце світить, квітка ще цвіте
Побачте, люди, прошу, оберніться!
Хіба не бачите, як нищите себе?
Невже не відчуваєте різницю
Як жили ви, і як ви живете?
Невже немає в серці більше пісні?
Ні! Я не вірю! Я не хочу вірить в це!
Я впевнена, що далеко не кожен,
Але хоч хтось почує ці слова...
Я впевнена, що ми ще з вами можем
Зробити так, щоб мрія ожила.
Щоб знову зійшли зорі над землею
Зорі надії, щастя і добра.
І добрі люди керували б нею,
Планетою, де не було би зла.
І місяць знов зайняв би своє місце,
І квіти сходили без дозволу з землі...
В чужому щастя не шукай обійсті,
Знайди його, принайні, у собі...
Хай сон не справдиться, а справдиться бажання,
І люди стануть трішечки добріші
Адже серця у нас не трохи не пустіші
В них тліє жар забутого кохання...
Немає коментарів:
Дописати коментар