Чи могла я думати 10 років тому, що буде так?
Так само сиділа, в тому самому кафе, тільки на іншому кінці планети.
Дивилась, як народжувався день, як місто оживало з кожною секундую, прискорювалось, як пульс. Дивилась великими очима і відкритим сердцем: без упереджень, без обмежень, сумнівів. Кажуть, то є "тричі щаслива пора молодих думок, що не повторюється двічі. Бо людина двічі не цвіте". (І.Нечуй-Левицький)
Я думала, що хочу там навчатись та жити. Саме в такій послідовності, бо жити десь постійно мені вже тоді не хотілось. Чи думала я тоді, що все може аж так змінитися?
Хоча, по правді кажучи, тепер, тут, через 10 років я маю сумніви навіть щодо того, що можна назвати цим "аж так"?
Цікаво, коли вже є з чим порівняти, подивитись назад, а там вже щось свідоме. Але краще не дивитись сильно близько, бо виблискуючий нарізнобіч світогляд молодості, обільно вербалізований в навіть не одному блозі і йому подібним талмудам, безжально нагадує -- в реалізації своїй ми виглядаємо набагато смішніше, ніж у задумі)))
Майбутнє звузилось до двох широких кроків: 40 та 50. А далі... а далі будиночок на краю планети. Оточений сірим холодним морем і ранковою димкою, а позаду -- останній кілометр землі. Порожня кімната, стілець і вікно. І ти сам на сам лише із тим, що від тебе тоді залишиться. Якщо залишити тільки себе. Як воно мені там буде?..
Із важливого: справедливості не існує. люди з великої літери -- існують. найскладніше в житті -- вибачити. у термочайнику чай залишається гарячим протягом цілого дня. з дітьми набагато веселіше, якщо зрозуміти, що вони -- не наша власність.
А із останнього: мовчання друзів незрівнянно отруйливіше, за крики ворогів. Але Земля обертається і з неї ніяк не зійти. Кожне "закрию очі" доведеться все одно вирішувати, за кожне невирішене доведеться платити. Поки не зрозуміло як жити далі на одній планеті із усім побаченим. Але може то все важкі думки воєнного часу. Далі буде видно:)
