I wish you were here...

Прости меня... Прости... Я очень перед тобой виновата. Мы редко видимся и я так боюсь тебя потерять.
Мне кажется, я тысячу раз могу сказать тебе, что люблю тебя, но этого так мало. Для меня.
Я всего лишь хочу, что б ты всегда был рядом...
Не отпускай меня, я в тебе еле держусь... (с)

ОНО ко мне прилетело))))

Ко мне сегодня такое чудо прилетело))) Сижу в полнм одиночестве за компом, поворачиваю голову в сторону окна (у меня балкон) и тут ОНО... Честно говоря, я испугалась сначала. Первая реакция была сразу закрыть все окна) А в квартире как назло (не первый раз за сегодня об этом жалею) ни одного фотоаппарата... Пришлось фоткать на телефон.

За моим окном сидело что-то, сильно напоминающее смесь (как мы потом с мамой по телефону додумались)))) попугая с соколом. Внушительных размеров птичка, с большими черными глазками, очень красивым коричневым перьям, и, наверняка, острым закрученным клювом. Ну, я ж "пацан смелый)". Минут через 5 я все-таки открыла балкон) Это чудо пыталось укусить меня за палец через стекло). А потом я хотела накормить его колбасой (не смейтесь, хлеб он не ел, впрочем, как и колбасу)))). ЗЫ: Кстати заметила, что наши люди, всегда, когда видят какое либо животное не в зоопарке, будь то ежик, белочка, варан (и такое было))) или, как в моем случае, ЭТО, всегда пытаются его накормить, типа знают наверняка, что оно голодное)
Рассмотрев его поближе, поняла, что это вообще такая буба!!! ) Правда, моя попытка пододвинуть хлебушек к нему поближе увенчалась тем, что он испугался (не меньше чем я!) и улетел...
Я даже расстроилась немного.. Может он вернется... Милый)

Бах. Прелюдия c-dur из ХТК.

... это был отличный способ родителей заставить сидеть меня дома целый день. И, сами того не подозревая, они это сделали. Приехав в Киев, я должна была обязательно встретиться с папиным партнером, который ехал из Луцка, и передать ему какие-то важные документы. Не говоря уже о моих наполеоновских планах на субботу, мне меньше всего хотелось ждать его. А как оказалось позже, приехать он должен был еще не скоро. Читала я не долго... Уснула... Разбудил папа звонком: "Артур будет через пол часа..."

К Артуру я всегда относилась хорошо. Это приятной внешности человек, которому, скорее всего, перевалило за тридцать, в полном понимании этого слова украинец (и акцент тоже)). И самое главное, что нас объединяет - это музыка, игра на фортепиано, пение в хоре. Только вот в профессионализме он, конечно, меня гораздо превосходит...

... Вышиванка и деловой костюм произвели на меня должное впечатление. Я не ожидала, что он согласиться на чай (но надеялась). Для себя отметила, что действительно была рада видеть Артура. Первая моя оплошность - сразу отдать ему документы. За это я себе трижды дала бы по мозгам... Но это не столь важно. Разувшись, он прошел в мою комнату и сел за пианино (страстно любимую вещь моей жизни). Сославшись на то, что сам собирается покупать подобное, он начал играть...

Я давно не чувствовала ничего подобного. Я вспомнила себя в школе, своего учителя, как она играла... Когда она играла, у меня слезы наворачивались на глаза. И он играл... Он показывал, как можно подбирать. И пел... Поет он тоже очень класно. Он так смешно исполнил "Два дубки", называя для меня вместо некоторых слов песни тональности... ... Мы поговорили о классиках, о том, что мне нужно играть, что б как-то подняться в этом плане. Я практически ощутила себя опять ученицей. И он заиграл "Лунную сонату" Бетховена... Я внимательно следила за каждым движение его пальцев на клавиатуре. Из-под рукавов пиджака выглядывали расшитые манжеты украинской рубашки. Потрясающая мелодия, потрясающая музыка, я окунулась в нее с головой. В этот момент меня ничего не волновало. Я смотрела на его руки, которые так мягко касались клавиш. Если вы знаете, что такое музыка, вы меня поймете. Какое-то непреодолимое чувство безумной любви, любви к людям, к небу, к земле, ко всему миру, с ощущением тепла и удовлетворения разливалось по всему телу. Я уверена, он бы все понял по моим глазам, если бы только обернулся...

Мы пошли пить чай. Поговорили еще немного. И он уехал... А я села за фортепиано и попробовала повторить только что так задевшую меня "Лунную Сонату" Людвига ван Бетховена...

В corda con brio
Снова затишье
Снова не пишешь
Снова забыла.
Опять нету времени
Нет интернета,
Опять забываешь,
Что кто-то есть где-то.
Что кто-то скучает
И может быть любит...
И может, надеясь,
Не скоро забудет.
И вот он читает
Опять твои письма..
"Любимый...
Приеду..."
И слышится выстрел...

Іра)

Спочатку ми сварилися, потім грали в найкращих подруг, потім стали лютими ворогами...
А тепер я розумію яка ти хороша людина. Все минуло, ми подорослішали, навчилися приховувати почуття і стали частіше посміхатись, щоб приховати злість, ненависть, роздратованіть. Твльки ти відкриваєшся для мене все новою і новою. Ульяна підштовхнула тебе. І їй дуже пощастило, мати таку подругу як ти!

Останній з Бітлз! Частинка історії з життя міліонів! ЧАС БУТИ РАЗОМ!!!

Це було насправді феєрично! Під час пісні Yesterday я заплющила очі, піднявши голову, і зрозуміла...

Це був насправді один з найщасливіших моментів мого життя. І зовсім не від того, що я фанатка Бітлів, чи Пола Маккартні, я навіть на знала жодної його пісні. Проте неможливо було не відчути той подих історії, історії міліонів людей того часу, і моїх батьків також; те щастя і захоплення тисячі людей, що прийшли на Майдан тієї ночі; очі вже більш ніж дорослих людей, для яких так багато значила ця подія... Може саме під Beautiful Night вони вперше поцілувались... А під Hi-hi-hi танцювали на дискотеках... і ніщо їх тоді не хвилювало, як нас тепер. А Він повернув їм той час, ті відчуття, ті моменти молодості ісвободи...

Коли ми зустрілися йшов неймовірний дощ. Враження було ніби з душу поливає... Проте, як виявилось потім, це були лише квіточки. Ми досить довго ховалися в переході, коли раптом природа взяла своє. Вийшовши на вулиці я не одразу зрозуміла, що трапилось. Чи то війна почалась, чи дамбу на Київському морі зірвало, чи то все одразу... Щохвилини блищали блискавки, гримів грім а ситуація під ногами нагадувала мені саянський похід). І я взагалі задумалась над тим, що ж я тут роблю... Я не фанатка бітлів, ні Пола Маккартні, я не знаю жодної його пісні, мені холодно і мокро, а я все ще тут. Прикольними були смс-ки мами "А ми тут на дачі дивимось пряму трансляцію в теплі і затишку)))"

Потім ми всі дружно вирішили загубитись. Розбились по парам і розійшлись хто куди. Коротше кажучи, перша частина концерту пройшла в пошуках компанії, і Іри зокрема, бо у неї в рюкзаку були мої ключи від квартири (в якій ще 4 дні нікого не буде, тож я б туди не потрапила б просто). Спочатку чесно кажучи, мені не дуже подобалось, проте потім якось різко я повернула свою думку на 180 градусів...

Всі були цілком задоволені концертом. Коли я повернулася додому, було вже 15 хвилин на другу... Ледве-ледве змусила себе вилізти з ванної... потім заснула під Сплін, і прокинулась з дивним відчуттям радості і спокою, що щось значне зроблено, і ніколи не забудеться в моєму житті...)

Залежнсть...

Мене це чесно кажучи вже за*****... Я не знаю, як можна жити з людиною, яка просто не вміє (!!!) входити в ситуацію. Добре, я один раз поставила себе на її місце, зрозуміла, що вона хвилюється за моє життя і т.д. Добре я другий раз зробила ту саму помилку. І що найцікавіше, в обох випадках я залишилась права!!! Невже через її власну впертість (І тупість!!!) хтось мусить страждати? Невже не можна вже зрозуміти, що я сама можу собі приготувати, прибрати, натиснути кнопочку на пральній машинці, зачинити квартиру, і таке інше? Що це за обмеженість? я просто не здатна такого зрозуміти. Може я й буду поганою матір*ю, але ніколи не стану так вчиняти!

Коротше так, з лідом завершено.... Перейдемо до основної частини...
В цю суботу виступ Пола Маккартні, куди мене звичайно ж не пустили. В неділю-понеділок - ДН Міши, куди мене не пустять, навітьпитатиневарто, у вівторок - іспити з німецької... Батьки переїжджають за місто в цю суботу зранку.
Одже. Я закатую скандал (по іншому тут не можна, не дивуйтесь) і залишаюсь в суботу вдома, йду на концерт. Якщо ні, то приїжджаю в Київ зранку в неділю. Зустрічаюсь з Янкою (у якої, як раптово виявляється, день народження) і "залишаюсь у неї до понеділка". Десь до півдня. Після цього я (по домовленості)) "їду займатись англійською" з найкращою людиною в світі, маминою (ну а по сумісництву і моєю) подругою, у якої раптово "ламаються усі телефони" (це вже теж обговорено). Весь цей час я знаходжусь у Міши. Тееек... Ну а в понеділок ввечері я повертаюсь, телефоную мамі з хати і "готуюсь до іспиту" (не вмію цього робити). Господи, якщо мене попалять, мені такий піндос, що краще дюльфером з шіснадцятого....

Самостійність... чи свобода?

Іноді так приємно знати, що про тебе потурбуються) Тоді ти принаймні впевнений в тому, що твоя праця не пропаде. Що все, що ти робиш не дарма. З*являється відчуття впевненості в результаті, і це надає наснаги до праці...
Але в той же час пропадає відчуття самостійності. Хоча ти робиш все сам, хтось Там допоможе тобі в головному... в останньому... А що тоді можна казати самостійність?.. Успіх неодмінний, проте чи належить він тобі?
А з іншого боку так не хочеться ризикувати... От тут і треба зобити вибір...

Море тоже может быть прекрасным... ночью... когда никого нет...

Последнее свидание...

Он свиданье назначил в высоких горах
Где туманы плывут над вершиной
Где лавины поют и где скалы горят
Ярким солнцем, серебряной льдиной

И орлом прилетел он на место к заре
И теперь лишь тебя поджидает
И из камня глухого он сердце в руке,
Словно сокол добычу, сжимает

Ты явилась к нему, не заставила ждать
Снежной бурею, громом грозовым
Воплощение света он сумел отыскать
В глубине твоих глаз бирюзовых

Больше не было слов, больше не было сил
Он упал и у ног твоих умер
А вокруг вас двоих только дождь моросил
Предвещая смертельную бурю

Он не первый лежал у твоих белых ног
Бездыханным, бесчувственным телом
Всех кто сердце сберечь с тобою не смог
Разлетался над скалами пеплом

Что же делать? Ты камень швырнула в песок
К остальным, что лежат здесь годами
И только белый как снег Оренбургский платок
Удалялся в молочном тумане

С этих пор и находят альпинисты в горах
Камень сердце от времени бурый
Но не знает никто, что безумный чудак
За него сотню лет назад умер...

Все забути... піти...

...Воно давить на мозок
Не дозволит зітхнути...
Та щось мало би бути,
Щось мало би бути...
Щось мало би статись
Пролитись рікою.
Щось мало би статись,
Та не зі мною..
Щось мало зрости
І заповнити серце
Щось мало зійти
Та вже більш нема сенсу...
Та це щось дожене
І є кожну хвилину
Небезпека померти
І забути провину.
І забути людей,
Що ще досі терпіли...
Все забути... Піти...
Хоч не буде вже сили...

Сон (раптово надихнуло)...

Я якось бачила один предивний сон.
В ньому вмирали всі хороші люди...
(Ні! Я при глузді! Це всього лиш сон)
Проте дослухайте... Так от, про що я...
"Люди..

Вони вмирали і злітали в небо,
А на землі лишались хижаки
Жорстокі, вони нищили планету,
Що бачили, лишаючи собі.
Вони не мали наміру миритись,
Що щось на світі ще не в їх руках
Не думали, що має залишитись
Хоч щось... Все нищили у прах..
Відтоді світ цілком був в їхній владі
І сонце, й небо, й трави, і вода...
Місяць на прив*язі, і квіти, мов в засаді,
Під грунтом зникли... темрява зійшла..."

А вранці світ нітрохи не змінився.
Хоч сонце світить, квітка ще цвіте
Побачте, люди, прошу, оберніться!
Хіба не бачите, як нищите себе?
Невже не відчуваєте різницю
Як жили ви, і як ви живете?
Невже немає в серці більше пісні?
Ні! Я не вірю! Я не хочу вірить в це!
Я впевнена, що далеко не кожен,
Але хоч хтось почує ці слова...
Я впевнена, що ми ще з вами можем
Зробити так, щоб мрія ожила.
Щоб знову зійшли зорі над землею
Зорі надії, щастя і добра.
І добрі люди керували б нею,
Планетою, де не було би зла.
І місяць знов зайняв би своє місце,
І квіти сходили без дозволу з землі...
В чужому щастя не шукай обійсті,
Знайди його, принайні, у собі...

Хай сон не справдиться, а справдиться бажання,
І люди стануть трішечки добріші
Адже серця у нас не трохи не пустіші
В них тліє жар забутого кохання...

Я і Вова))) Нам смішно і ми сміємось) бо ми щасливі) в нашому світі...

...гарне фото здатне багато чого зробити. Дехто вміє гарно фотографувати, хтось інший майстерно обробляє фото і робить чудові картинки.
Цю картинку зробила моя знайома журналістка. Ми з моїм другом щойно отримали атестати про закінчення курсів журналістики... Чудовий день, літнє сонце... і знов щось завершилось в моєму житті... трохи сумно, але ми сміємось...
Є люди, з якими завжди хочеться сміятись. От як він. З ним у нас свій світ... "Нас ніхто не бачить..." )) Він поки ще не став моїм другом, проте зміг стати гарним приятелем, з яким я вже змогла створити спільну, вигадану країну. Лише для нас двох)

Чайка Open Air

Як весело було на фестивалі!!! Неперевершена компанія, класна музика та це неймовірне відчуття свободи...
Таких "ніжних" сек*юріті я ще не бачила)) Запитала у одного, чи зможу я завтра пройти з цим браслетом на фест, він відповів "Солнышко, сможешь, только не выбрасывай эту хрень!") мене це повеселило. Особливо після того, що вони тволрили на моїх очах з людьми... бррр...
В перший день я чекала на КиШ. Але звук припаскудніший.. Та і КиШ якось не дуже...
Зате порадував другий день) До четвертої робили, що могли. Я бігала по всіх своїх знайомих, розкиданих по фестивалю, пили багато пива (доречі зовсім не п*яніли), співали, заплітали Балашову косички, і т.д. Я зрозуміла, що в мені вмерла фанатка Агати Крісті!!!! Вони супер!!! Я їх обожнюю! Далі був Сплін...
От тільки поведінка Радченка здалась мені трохи не зрозумілою. Спочатку він підняв мене на плечі, потім... Якось зовсім не схожим був він на одруженого чоловіка... Постійно намагвся тримати мене за руку, обійняти і просто звернути на себе мою увагу... Ми з "мамою" Жовтою були трохи спантеличені обидві. Та як би там не було... він заполонив мої думки до останнього часу.. Ні! Це нічого такого не означає... Просто ситуація справді мене трохи вразила...
Він повернувся, коли ми були вже в місті. Стояли і пили пиво біля супермаркету вночі. І знов... Він провів "нас" до Майдану і ми попрощалися. Сподіваюсь назавжди...

....підсумок

... завершується.... починається знову... і знов завершується.. і.. знов...

завершено ще один навчальний рік.. і тепер відчуття, ніби втрачено стільки часу... і ніколи ніхто його не поверне. Наступного року я випущусь зі школи. Я навіть думати не хочу що буде зі мною. Я готова. Вже не боюсь. Просто трохи спантеличена тим, що не можу зробити вибір, можливо найголовніший в моєму житті вибір...

...Я раптом навчилася любити.... і радіти) Я навчилася радіти за інших. Це неабияку роль зіграло в моєму житті. І за себе) І любити також себе, і інших... тих, хто любить мене і ненавидить. Других люблю найбільше)

...отримано другий диплом про позашкільну освіту... журналістика)))... не знаю, чи радіти мені тепер)

... це літо останнє... останнє ліло уічениці 53 школи. І я відчуваю що воно закінчується...