Щоб ти не казав,а раніше все було по-іншому.
Зовсім по-іншому. І оте наше "тоді" подобалось мені набагато більше. А ти кажеш, що нічого не змінюєш. Ти все змінюєш! Докорінно! Просто не хочеш собі в цьому зізнатись. Мені здається, ніби ти злишся на мене за щось, що я не зробила. Ти завжди був радий мене бачити. Ти дивився на мене зовсім іншими очима, і взагалі, дивився на мене. Ти частіше торкався мене, і звертав на мене увагу. Ти відвертався від інших і просто говорив зі мною. Все було просто і відверто.
А тепер!.. А тепер ти вирішив все за мене, в це повірив, і ще й переконуєш мене в цьому. Мені набридло! Ти єдина людина, яка може мене образити, бо я довіряю тобі на всі 200%, і люблю тебе, як рідного брата. І я свято вірила в те, що ти ніколи не зробиш мені боляче. Бо як же так? Людина, чиї очі просто світяться добротою і бажанням бачити мене. Людина, що не вміє лицемірити...
Я перестала тебе розуміти. Все дуже ускладнюється, і точно не саме собою. Я нічого не роблю. Я все ще хочу все повернути, і просто дружити з тобою. Натомість ти через слово вбиваєш мене, і я щодня дивую людей в метро своїми сльозами.
Мені тяжко і я втомилась від цієї ваги в грудях. Втомилась від того, що замість того щоб просто насолоджуватись життям, я думаю про тебе, про те, як можна це вирішити. А ти ніби й не бачиш, ніби все нормально!
Чомусь ніяк не прийде весна... я втомилась. І якщо це продовжуватиметься, я вирішу все швидко і безболісно. Можливо скоївши при цьому найбільшу помилку в житті...
Вибач...
Немає коментарів:
Дописати коментар