I wish you were here...

Прости меня... Прости... Я очень перед тобой виновата. Мы редко видимся и я так боюсь тебя потерять.
Мне кажется, я тысячу раз могу сказать тебе, что люблю тебя, но этого так мало. Для меня.
Я всего лишь хочу, что б ты всегда был рядом...
Не отпускай меня, я в тебе еле держусь... (с)

ОНО ко мне прилетело))))

Ко мне сегодня такое чудо прилетело))) Сижу в полнм одиночестве за компом, поворачиваю голову в сторону окна (у меня балкон) и тут ОНО... Честно говоря, я испугалась сначала. Первая реакция была сразу закрыть все окна) А в квартире как назло (не первый раз за сегодня об этом жалею) ни одного фотоаппарата... Пришлось фоткать на телефон.

За моим окном сидело что-то, сильно напоминающее смесь (как мы потом с мамой по телефону додумались)))) попугая с соколом. Внушительных размеров птичка, с большими черными глазками, очень красивым коричневым перьям, и, наверняка, острым закрученным клювом. Ну, я ж "пацан смелый)". Минут через 5 я все-таки открыла балкон) Это чудо пыталось укусить меня за палец через стекло). А потом я хотела накормить его колбасой (не смейтесь, хлеб он не ел, впрочем, как и колбасу)))). ЗЫ: Кстати заметила, что наши люди, всегда, когда видят какое либо животное не в зоопарке, будь то ежик, белочка, варан (и такое было))) или, как в моем случае, ЭТО, всегда пытаются его накормить, типа знают наверняка, что оно голодное)
Рассмотрев его поближе, поняла, что это вообще такая буба!!! ) Правда, моя попытка пододвинуть хлебушек к нему поближе увенчалась тем, что он испугался (не меньше чем я!) и улетел...
Я даже расстроилась немного.. Может он вернется... Милый)

Бах. Прелюдия c-dur из ХТК.

... это был отличный способ родителей заставить сидеть меня дома целый день. И, сами того не подозревая, они это сделали. Приехав в Киев, я должна была обязательно встретиться с папиным партнером, который ехал из Луцка, и передать ему какие-то важные документы. Не говоря уже о моих наполеоновских планах на субботу, мне меньше всего хотелось ждать его. А как оказалось позже, приехать он должен был еще не скоро. Читала я не долго... Уснула... Разбудил папа звонком: "Артур будет через пол часа..."

К Артуру я всегда относилась хорошо. Это приятной внешности человек, которому, скорее всего, перевалило за тридцать, в полном понимании этого слова украинец (и акцент тоже)). И самое главное, что нас объединяет - это музыка, игра на фортепиано, пение в хоре. Только вот в профессионализме он, конечно, меня гораздо превосходит...

... Вышиванка и деловой костюм произвели на меня должное впечатление. Я не ожидала, что он согласиться на чай (но надеялась). Для себя отметила, что действительно была рада видеть Артура. Первая моя оплошность - сразу отдать ему документы. За это я себе трижды дала бы по мозгам... Но это не столь важно. Разувшись, он прошел в мою комнату и сел за пианино (страстно любимую вещь моей жизни). Сославшись на то, что сам собирается покупать подобное, он начал играть...

Я давно не чувствовала ничего подобного. Я вспомнила себя в школе, своего учителя, как она играла... Когда она играла, у меня слезы наворачивались на глаза. И он играл... Он показывал, как можно подбирать. И пел... Поет он тоже очень класно. Он так смешно исполнил "Два дубки", называя для меня вместо некоторых слов песни тональности... ... Мы поговорили о классиках, о том, что мне нужно играть, что б как-то подняться в этом плане. Я практически ощутила себя опять ученицей. И он заиграл "Лунную сонату" Бетховена... Я внимательно следила за каждым движение его пальцев на клавиатуре. Из-под рукавов пиджака выглядывали расшитые манжеты украинской рубашки. Потрясающая мелодия, потрясающая музыка, я окунулась в нее с головой. В этот момент меня ничего не волновало. Я смотрела на его руки, которые так мягко касались клавиш. Если вы знаете, что такое музыка, вы меня поймете. Какое-то непреодолимое чувство безумной любви, любви к людям, к небу, к земле, ко всему миру, с ощущением тепла и удовлетворения разливалось по всему телу. Я уверена, он бы все понял по моим глазам, если бы только обернулся...

Мы пошли пить чай. Поговорили еще немного. И он уехал... А я села за фортепиано и попробовала повторить только что так задевшую меня "Лунную Сонату" Людвига ван Бетховена...

В corda con brio
Снова затишье
Снова не пишешь
Снова забыла.
Опять нету времени
Нет интернета,
Опять забываешь,
Что кто-то есть где-то.
Что кто-то скучает
И может быть любит...
И может, надеясь,
Не скоро забудет.
И вот он читает
Опять твои письма..
"Любимый...
Приеду..."
И слышится выстрел...

Іра)

Спочатку ми сварилися, потім грали в найкращих подруг, потім стали лютими ворогами...
А тепер я розумію яка ти хороша людина. Все минуло, ми подорослішали, навчилися приховувати почуття і стали частіше посміхатись, щоб приховати злість, ненависть, роздратованіть. Твльки ти відкриваєшся для мене все новою і новою. Ульяна підштовхнула тебе. І їй дуже пощастило, мати таку подругу як ти!

Останній з Бітлз! Частинка історії з життя міліонів! ЧАС БУТИ РАЗОМ!!!

Це було насправді феєрично! Під час пісні Yesterday я заплющила очі, піднявши голову, і зрозуміла...

Це був насправді один з найщасливіших моментів мого життя. І зовсім не від того, що я фанатка Бітлів, чи Пола Маккартні, я навіть на знала жодної його пісні. Проте неможливо було не відчути той подих історії, історії міліонів людей того часу, і моїх батьків також; те щастя і захоплення тисячі людей, що прийшли на Майдан тієї ночі; очі вже більш ніж дорослих людей, для яких так багато значила ця подія... Може саме під Beautiful Night вони вперше поцілувались... А під Hi-hi-hi танцювали на дискотеках... і ніщо їх тоді не хвилювало, як нас тепер. А Він повернув їм той час, ті відчуття, ті моменти молодості ісвободи...

Коли ми зустрілися йшов неймовірний дощ. Враження було ніби з душу поливає... Проте, як виявилось потім, це були лише квіточки. Ми досить довго ховалися в переході, коли раптом природа взяла своє. Вийшовши на вулиці я не одразу зрозуміла, що трапилось. Чи то війна почалась, чи дамбу на Київському морі зірвало, чи то все одразу... Щохвилини блищали блискавки, гримів грім а ситуація під ногами нагадувала мені саянський похід). І я взагалі задумалась над тим, що ж я тут роблю... Я не фанатка бітлів, ні Пола Маккартні, я не знаю жодної його пісні, мені холодно і мокро, а я все ще тут. Прикольними були смс-ки мами "А ми тут на дачі дивимось пряму трансляцію в теплі і затишку)))"

Потім ми всі дружно вирішили загубитись. Розбились по парам і розійшлись хто куди. Коротше кажучи, перша частина концерту пройшла в пошуках компанії, і Іри зокрема, бо у неї в рюкзаку були мої ключи від квартири (в якій ще 4 дні нікого не буде, тож я б туди не потрапила б просто). Спочатку чесно кажучи, мені не дуже подобалось, проте потім якось різко я повернула свою думку на 180 градусів...

Всі були цілком задоволені концертом. Коли я повернулася додому, було вже 15 хвилин на другу... Ледве-ледве змусила себе вилізти з ванної... потім заснула під Сплін, і прокинулась з дивним відчуттям радості і спокою, що щось значне зроблено, і ніколи не забудеться в моєму житті...)

Залежнсть...

Мене це чесно кажучи вже за*****... Я не знаю, як можна жити з людиною, яка просто не вміє (!!!) входити в ситуацію. Добре, я один раз поставила себе на її місце, зрозуміла, що вона хвилюється за моє життя і т.д. Добре я другий раз зробила ту саму помилку. І що найцікавіше, в обох випадках я залишилась права!!! Невже через її власну впертість (І тупість!!!) хтось мусить страждати? Невже не можна вже зрозуміти, що я сама можу собі приготувати, прибрати, натиснути кнопочку на пральній машинці, зачинити квартиру, і таке інше? Що це за обмеженість? я просто не здатна такого зрозуміти. Може я й буду поганою матір*ю, але ніколи не стану так вчиняти!

Коротше так, з лідом завершено.... Перейдемо до основної частини...
В цю суботу виступ Пола Маккартні, куди мене звичайно ж не пустили. В неділю-понеділок - ДН Міши, куди мене не пустять, навітьпитатиневарто, у вівторок - іспити з німецької... Батьки переїжджають за місто в цю суботу зранку.
Одже. Я закатую скандал (по іншому тут не можна, не дивуйтесь) і залишаюсь в суботу вдома, йду на концерт. Якщо ні, то приїжджаю в Київ зранку в неділю. Зустрічаюсь з Янкою (у якої, як раптово виявляється, день народження) і "залишаюсь у неї до понеділка". Десь до півдня. Після цього я (по домовленості)) "їду займатись англійською" з найкращою людиною в світі, маминою (ну а по сумісництву і моєю) подругою, у якої раптово "ламаються усі телефони" (це вже теж обговорено). Весь цей час я знаходжусь у Міши. Тееек... Ну а в понеділок ввечері я повертаюсь, телефоную мамі з хати і "готуюсь до іспиту" (не вмію цього робити). Господи, якщо мене попалять, мені такий піндос, що краще дюльфером з шіснадцятого....