Квіти мегаполісу (обжд. есе на тему "Я і моя маленька Батьківщина")

Що вам частіше за все нагадує про дитинство? У когось ці спогади пов’язані із високими горами, безкрайніми полонинами і кремезними лісами; комусь лише варто почути ніжний гуркіт моря, як пам'ять віднесе його в далекі безтурботні часи; для іншого ж незмінним нагадуванням дитинства є звичайний український двір, побілена хатка і запах свіжоскошеної трави…
Мені ж про дитинство щоразу нагадує… запах метрополітену. Здається словами описати його неможливо. Коли була маленька обожнювала їздити на метро. Набираючи повні груди підземного повітря, проштовхувалась серед великих-великих дядь і тьоть, намагаючись не випустити рідної руки, і казала: «Мамо, мамо, дивись – лєсєнка-чудєсєнка» (так мені «представили» ескалатор)…
І цей мотив впевненим кроком пройшов крізь усе моє життя. Техно-мотив великого, невпинного міста. Рекламні борди, неонові вогні реклам, величезні екрани, площі, мости, будинки, постійне тікання годинника і асфальт, асфальт, асфальт… Київ інколи нагадує мені бурхливу річку. Якщо подивитись на нього з якоїсь висоти, то усе живе й неживе, усе, наділене здатністю рухатись, враз перетворюється у шалену, стрімку течію, що просто біжить не спиняючись… а хто? куди? навіщо?..

У великому місті по-справжньому живуть лише сильні люди. Всі ж інші просто існують, як одне ціле, уповаючись своєю псевдо-свободою, «використовуючи усі можливості великого міста», із своєю псевдо-індивідуальністю, та навіть не маючи власної думки (хоча й з розумним виглядом сміливо критикують дій політиків). А насправді розумних самостійних людей в столиці дуже мало. Місто розбещує, воно розслабляє. Забагато спокусливої, доступної інформації, яку нам вже лінь перевірити, забагато реклами і лозунгів забагато того, що ми робимо задля того, щоб сподобатись іншим, не думаючи, як треба було б зробити і взагалі – не д у м а ю ч и. Телебачення, реклама, інтернет, мода, всілякі течії, якісь продиктовані кимось критерії… ось на чому базується наша життєдіяльність, а не на власних думках і оцінках того, що відбувається довкола нас і з нами особисто.
Життя в великому місті не вчить думати. Воно тільки того вимагає. І я не кажу про якийсь протест суспільству, типу, не робити так, як всі, бо так всі роблять, ні… Фільтрувати інформацію, думати над своїми діями потрібно щонайменше для своєї безпеки, а як максимум – для успішного і повноцінного життя.
Я не кажу, що життя в столиці погане, навпаки – воно дає безліч можливостей. В принципі, воно вже і є цією можливістю. Тільки треба грамотно ним користуватись. Це Київ… Це шалений дивний світ… І це моя маленька Батьківщина!..